Духовною лікарнею кожного віруючого християнина є храм. Це місце, яке супроводжує душу від народження і аж до смерті. Місце, звідки душа черпає життєдайності, сил та божественності. Місце особливого спокою та блаженства.
Заходимо у храм і бачимо, як виблискують ікони Богородиці, з якою любов’ю та всепрощенням дивиться на нас Ісус Христос, у якому молитовному спокої зображені святі, що постійно підносять до Господа наші прохання та благання. Станеш перед іконами – аж дихання зупиняється. Який спокій, яка благодать, наче ти десь високо-високо на хмарах перед Самим Господом… А коли вийдеш на церковне подвір’я, то тільки тоді починаєш усвідомлювати, дивлячись на велич споруди, скільки ж зусиль, терпіння та праці вкладають сюди будівничі та жертводавці.
Часто храми повстають зусиллями віруючих під благословенням Господа. І саме в цьому випадку найбільше цінується результат такої праці. Спочатку її цінують будівничі, потім – їхні діти, внуки… Ця цінність передається з покоління в покоління і не втрачає актуальності ні на хвилину.
Зазвичай, меценатами називають людей, які сприяють якомусь виду мистецтва. Але є вищий сенс меценатства – заступництво людини, турбота про незаможних, людей літнього віку, хворих. Меценати минулого творили благо не заради нагород і чинів. Справжню благодійність не можна виміряти, вона не вимагає нічого взамін, а полягає в самому вчинку і добрій волі. І це навіть не дія, а стан душі. Сьогодні, на жаль, меншає кількість таких людей доброї волі. Та все ж, вони є серед нас.
Справжнім духовним багатством калуських православних вірян є собор, збудований 19 років тому людьми, які хотіли мати свою святиню для душі. На даному етапі святиня розписується і щоразу збагачується інтер’єрно та екстер’єрно завдяки людям доброї волі, які докладають немалих зусиль. Кожного разу ми бачимо красу і велич іконостасу, на який жінки плетуть зелений вінок. Із барвінку – у теплу пору року, із гілок ялини – зимою, перед різдвяними святами. А уже зовсім скоро ми побачимо завершальне оздоблення іконостасу: його вирішили обрамити декоративним металічним вінком.
Ідея обрамлення, як і виконання цієї ідеї належить парафіянину собору. Роман Ємець запропонував оздобити і тим же завершити іконостас художньо. І після світлих днів Великодня, заручившись благословенням настоятеля собору митроф. прот. Григорія Мороза та допомогою архітектора собору Світлани Дзенглюк, почали робити ексізи.

«Ми дуже довго до цього йшли. Адже завершального елементу іконостасу у нас не було. Для цього ми бачили різні ескізи, ідеї, але вони ніяк не вписувалися у комплекс іконостасу. Напевне, нас Господь тримав за руки заради цієї людини», – розповідає священик собору прот. Микола Мороз.

Ідею Романа Ємця втілила ескізно архітектор Світлана Дзенглюк. Роботу узгодила парафіяльна рада собору Святих землі Української з благословення настоятеля о.Григорія Мороза.
«Усю роботу Роман робив своїми руками. – розповідає архітектор Світлана. – На сьогоднішній день усе, практично, готове. Залишається тільки пофарбувати позолотою та оформити сам іконостас».

Тож хай Господь благословляє і допомагає людям доброї волі робити собор щоразу красивішим для нас. А ми молитовно дякуватимемо їм за це. Сьогодні, аналізуючи такі вчинки парафіян, ми розуміємо, що сам Господь колись прошептав Ліні Костенко слова «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть…»