НОВИНИ ЛІТОПИС ФОТО
Предстоятель Української Церкви: Сутність патріаршого служіння
 
Предстоятель Української Церкви: Сутність патріаршого служіння
«Наш архіпастир і отець...» – ці слова вживають переважно священнослужителі, коли вітають Предстоятеля Української Церкви, Святійшого Патріарха, з його святковими, урочистими днями в житті – народження, тезоіменитства, інтронізації. Ця своєрідна вітальна формула вживається багатьма для того, щоб підкреслити особливий стан і значення Патріарха у Церкві.
Ці слова мають глибокий зміст і значення. Вживаючи їх, ми підкреслюємо перш за все покору своєму пастирю і отцю, яку ми виявляємо, як священнослужителі, у своїх присягах, архієрейських сповіданнях віри. «Обіцяюся у всьому підкорятися отцю нашому – Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України» – це не прості слова і вимовляються вони не на вітер і не ради присяги за формулою. Вони мають сакральний містичний зв’язок з нашим Вічним Великим Архієреєм і Пастиреначальником – Господом Ісусом Христом.

Церква протягом свого багатовікового існування сповідує єдину незмінну у ній формулу главенства, яка грунтується на Святому Письмі. У давні часи глави церков називалися місцеблюстителями Христовими, такими, що настановив їх Дух Святий «бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю» (Діян. 20,28). Начальником для всіх є Сам Ісус Христос, як говорить про це апостол Петро: «Пастирів ваших благаю я, співпастир, і свідок страждань Христових, і співучасник слави, що має відкритися: пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користі, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержити нев’янучий вінець слави» (1 Петр. 5, 1-4). «Так як людина підвладна смерті й не може бути вічною главою церкви, то Господь наш Ісус Христос Сам, як глава, тримаючи стерно церковного управління, за посередністю святих отців керує ним. Заради цього Дух Святий в помісних церквах, законно заснованих, які складаються із істинних членів, що належать до них, поставив єпископів, предстоятелів пастирів, вождів і начальників, які отримали своє достоїнство не шляхом неправди, але законно, показуючи в цих пастирях образ Того, Який був ув’язнений, і Який звершив наше спасіння, щоб усі вірні під єдиним керівництвом стали учасниками діла спасіння», – стверджує у курсі «Церковного права» єпископ Далматський Никодим. Отже, ми всі, знаходячись у стані підкорення, повинні знати свого першого предстоятеля, архіпастиря земного, якого настановив Дух Святий, і який нагадує нам образ Того, Хто викупив нас Чесною Своєю Кров’ю.

У давній Церкві Христовій слово «Патріарх» спочатку не вживалося, як і власне ступені єпископська та пресвітерська ще не виділялися чітко в сходинках церковного служіння. Найбільш ранніми свідченнями про формування трьох сучасних ступенів священства й єпископської влади в Церкві, є тексти святих Климента, папи Римського та Ігнатія Богоносця. Останній у посланні до Смирнян настановляє: «Де буде єпископ там повинен бути і народ, так само, як де Ісус Христос, там і Кафолична Церква». Справжнім гімном єпископському сану стали творіння священномученика Кипріана (+258), який очолював Карфагенську Церкву в період валеріанових гонінь: «Повставати на єпископа означає повставати проти Христа і Його Євангелія. Єпископи наслідують апостолів, як їх заступники». За вченням святителя, не тільки для віруючих, але й для Самого Христа «Церква – це народ, який єднається навколо свого єпископа». Відповідно, «хто не вірить в Христа, який назначає єпископа, увірує в Нього, Який відплатить за єпископа». «Єпископ в Церкві, а Церква в єпископі, – не перестає нагадувати великий богослов, – і хто не з єпископом, той не в Церкві».

До питання влади єпископа в Церкві не раз зверталися Святі Отці, особливо в часи конфліктів і заворушень. Святитель Іоанн Золотоустий писав: «З якої причини відбуваються такі заворушення в церквах? Я думаю, що не від чогось іншого, як від того, що вибори і призначення предстоятелів звершується безрозсудно і випадково. Голова повинна бути міцною... а коли вона сама собою хвора і не може подолати хворобливих впливів, то і сама стає ще слабкішою і разом з собою знищує все тіло». До цієї проблеми з великим відчуттям відповідальності підходив Ісидор Пилусіот, шанувальник святителя Іоанна Золотоустого, який узагальнив тривогу тієї епохи так: «Обов\'язок твій, о найкращий, діло, праця, а не спочинок, турбота, а не втрата; відповідальне служіння, а не владарювання; батьківська турбота, а не автономна тиранія; захист господарський, а не влада безрозсудна». В цьому ж дусі святитель Василій Великий в своїх «Оросах ката платос» дав характеристику церковного керівника для будь-якої епохи: «Предстоятелю потрібно своїм життям стати прикладом всіх повелінь Господа... По-перше, і це є найголовнішим, потрібно тримати високо смирення в любові Христовій, бо навіть, якщо він і мовчить, його діяння будуть говорити за нього більше, за все вчення... Потім милосердно і довготерпеливо терпіти тих, хто через незнання втрати допускає, не обходити мовчанням гріхи, але з лагідністю терпіти тих, хто біснується, і турбуватися про їх зцілення милосердно й сповна. Потрібно ж знайти шлях до зцілення не самоуправно їх караючи, але настановляти й навчати їх з лагідністю, як написано, тверезо й обережно, бути достатньо сильним із сильними, підтримувати слабких, діяти і говорити заради виправлення тих, хто слухає».
Патріарх також є єпископом, і в цьому розумінні його сан і функції повністю визначаються літургійними і канонічними нормами. Тому, можна сказати словами Кипріана Карфагенського, що Патріарх «у братів – єпископ, в народу – начальник, у стада – пастир, у Церкви – керманич, у Христа – предстоятель, в Бога – священик». «Патріарх» – термін біблійний і Церквою запозичений із грецького тексту Святого Письма.

Висота патріаршого служіння характеризується в Церкві і тим, що, починаючи з давніх часів, єпископський сан поєднаний був із прийняттям чернецтва. Патріарху більше, аніж співбратам-єпископам, завжди потрібно було бути вільним для жертовного, самовідданого служіння Богові і народу Божому. З давніх-давен, коли в пустелях Єгипту і Палестини зародилось і зміцнилось монашество, два служіння в Церкві – чернече й архієрейське – розвиваються паралельно, рівно собою показуючи євангельський дух. При цьому повчальним є те, що канони не мають чітких вказівок щодо особи, яка, будучи вибраною на єпископа, повинна обов’язково прийняти чернецтво. Так само це стосується і патріаршого служіння. Але за звичаєм, навіть якщо кандидат, спочатку в миру, провадив суворе подвижницьке життя, але не прийняв чернечих обітниць, то без затримки змушений був прийняти постриг перед посвяченням у єпископський сан. На Константинопольському соборі 879 року східні єпископи пояснювали римським легатам, що на «Сході хто не пострижений у Христі, не може бути архієреєм, так само і Патріархом». Така традиція має й богословське обгрунтування. Церква у Священному Письмі називається «Невістою Христовою», тому союз Христа і Його Церкви апостол зображає в образі шлюбного союзу (Еф. 1, 5). За образом Христа – Великого Архієрея, і Патріарх повинен знаходитися не у зовнішньому тільки відношенні, як адміністратор, навіть як звершувач тайн, але в більш внутрішньому, таємничому союзі з Церквою. Він заручений з нею – у відповідності до того, як говорить про себе ап. Павло по відношенню до Коринфської Церкви (2 Кор. 11, 2). Подібний союз може бути тільки єдиним і виключним – як для Патріарха по відношенню до Церкви, так і для Церкви по відношенню до Патріарха. Тому Церква, яка залишається без Патріарха, називається «вдовуючою».

Знаходимо ми чіткі характеристики патріаршого служіння і в Константинопольського Патріарха Фотія, який провадив керівництво Церквою в IX столітті і в передмові до «Номоса» написав таке: «Патріарх є образом живого Христа, який своїми словами й діями висловлює правду. Перша мета Патріарха зберегти благочестивість і скромність буття, які були передані йому Богом... Навіть невіруючих приваблювати яскравістю свого прикладу. Патріарх повинен турбуватися про спасіння вручених йому душ і жити в Христі, тобто бути розіп\'ятим у світі. Особлива риса Патріарха – бути морально-навчальним, бути лагідним у своїй справедливості, вимогливим до неслухняних, безбоязно захищати правду і догмати, Церкву перед владою».

20 жовтня 1995 р. Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату обрав Патріархом Київським і всієї Руси митрополита Філарета (Денисенка). Святитель, який очолював Українську Церкву в сані митрополита Київського і всієї України майже 30 років, став третім її Патріархом і Предстоятелем. 22 жовтня 1995 р. у Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася патріарша інтронізація. Наша Помісна Церква вступила в новий період свого буття і розвитку. На чолі Української Православної Церкви став видатний, дієвий ієрарх-богослов, якого знає весь християнський світ.

митрополит Димитрій (Рудюк)
сайт Володимирського собору

Логін
Пароль
» Патріарх Філарет: "Якби у нас була єдина Українська Пр ...
» 22-га річниця інтронізації Святійшого Патріарха Філарет ...
» "Якщо шлюб заснований на любові - він один і на все жи ...
» 8 листопада – святого великомученика Дмитрія Солунськог ...
» Нагодуй голодного...
» Парафіяни собору та влада міста привітали своїх духовни ...
» Програма з циклу "Діалоги з Патріархом". Дмитрівська ...
» "Засяяв ти в Солуні світлом істини": ікону великомуче ...
» Архистратиг Михаїл - Покровитель Калуша
» Відбулась зустріч з капеланською службою Єврокомандуван ...

Калуш 2015